ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ ТА ПОВОЄННЕ ОБЛАШТУВАННЯ ЄВРОПИ.
ВИХІД УРСР НА МІЖНАРОДНУ АРЕНУ
(за В. Литвином)
Перша зустріч Ф.Рузвельта, В.Черчілля і Й.Сталіна відбулася 28 листопада - 1 грудня 1943 р. в Тегерані. У центрі уваги керівників трьох держав перебувало питання про місце і дату відкриття другого фронту в Європі. Крім того, у декларації було заявлено про намір сторін співробітничати як у війні проти Німеччини, так і в післявоєнному влаштуванні світу. Щодо останнього питання конкретні рішення не приймалися. Проте дві висунуті на конференції ідеї, що підлягали у майбутньому уточненню і деталізації, прямо стосувалися життєвих інтересів України.
Йшлося про конфігурацію західного кордону СРСР (й відповідно - східного кордону відновлюваної Польської держави), а також - про післявоєнне існування Об'єднаних Націй у вигляді Організації Об'єднаних Націй. Польський уряд в Лондоні займав непримиренну позицію у питанні про східний кордон своєї держави. Великі сподівання поляки покладали й на Атлантичну хартію, в якій проголошувався принцип недоторканності території держав. Приєднання до Атлантичної хартії Радянського Союзу польський уряд розцінив як вимушену відмову від територіальних зазіхань.
Однак позиція радянського уряду у питанні про Західну Україну не змінилася. Для її обгрунтування Москва підключила українську радянську інтелігенцію. 19 лютого 1943 р. український письменник О.Корнійчук надрукував в газеті "Радянська Україна" статтю "Возз'єднання українського народу у власній державі", яка наступного дня була передрукована як передовиця газетою "Правда". В ній польські емігранти у США і Великій Британії звинувачувалися у прагненні створити Польщу "від моря до моря" за рахунок українських земель. Корнійчук висловлював переконаність у тому, що після війни Західна Україна дістане можливість швидкого розвитку у складі УРСР.
Відповіддю на передрук в офіційному органі ЦК ВКП(б) стала постанова Ради Міністрів Речіпосполитої від 25 лютого, яка нагадувала, що у справі кордонів між Польщею і СРСР "обов'язковим є статус-кво до 1 вересня 1939 р., що відповідає Атлантичній хартії". Порушення статус-кво визнавалося "шкідливим для єдності союзників".
Відповіддю на заяву польського уряду стала заява ТАРС від 2 березня. В ній уперше містилося посилання на міністра закордонних справ Великої Британії лорда Керзона, який "розумів, що Польща не може претендувати на українські землі". Лінія Керзона визнавалася найбільш прийнятною для визначення радянсько-польського кордону. Аби відшукати вихід з дипломатичного тупика, В.Черчілль сформулював ідею одночасного пересування кордонів Радянського Союзу, Польщі і Німеччини у західному напрямі.
Під час зустрічі Сталіна з Рузвельтом 29 листопада американський президент підняв питання про створення світової організації, заснованої на принципах Об'єднаних Націй. Метою такої організації повинно бути забезпечення тривалого миру після війни. Виконавчий комітет організації мав складатися з великих держав (СРСР, США, Велика Британія, Китай) і кількох представників від групи країн - європейських, азіатських, південноамериканських, британських домініонів.
28 січня 1944 р. газета "Правда" повідомила про "черговий" - єдиний за всю війну! - пленум ЦК ВКП(б), який розглянув пропозиції Раднаркому СРСР "Про розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин". Пропозиції були схвалені для винесення на чергову сесію Верховної Ради СРСР. 1 лютого 1944 р. Сесія Верховної Ради ухвалила винесені на обговорення проекти законів: "Про утворення військових формувань союзних республік та про перетворення у зв'язку з цим Народного комісаріату оборони із загальносоюзного у союзно-республіканський", а також "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та про перетворення у зв'язку із цим Народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного у союзно-республіканський народний комісаріат". Обидва закони мали конституційне значення. А вже 5 лютого 1944 р. президія Верховної Ради СРСР утворила НКЗС УРСР і затвердила О.Корнійчука наркомом закордонних справ. У березні 1944 р. наркомом оборони УРСР і одночасно командуючим військами Київського військового округу став генерал-лейтенант Василь Герасименко. Президія Верховної Ради УРСР і командування Червоною армією мудро доручили йому звичну посаду командуючого військами округу, тому що роботи по основній посаді для нього не знайшлося. Адже Червоної армії України не існувало. Не було жодного українського полку, батальйону чи роти.
Швидкі і кардинальні зміни в статусі союзних республік викликали здивування всередині СРСР та за його межами. Усе стало зрозумілим з відкриттям у серпні 1944 р. у передмісті Вашингтона міжнародної конференції Об'єднаних Націй, на якій розглядалися питання утворення і принципів діяльності майбутньої організації.
Глава радянської делегації А.Громико запропонував включити до числа членів-засновників ООН всі 16 радянських союзних республік. Першою реакцією Ф.Рузвельта на несподівану вимогу радянських дипломатів стала зустрічна пропозиція: включити в члени ООН всі 48 американських штатів. Проте він запропонував це тільки своїм радникам, а у листі до Сталіна порадив не поспішати з визначенням членів-засновників. Питання про членство союзних республік СРСР було відкладене до нової конференції "Великої трійці".
Питання про нову, після Тегеранської, зустріч голів держав антигітлерівської коаліції президент США Ф.Рузвельт поставив ще в липні 1944 р. Тоді Сталін відмовився, пославшись на перевантаженість у зв'язку з літнім наступом. Однак, як показує дальший розвиток подій, причина відмови була іншою. На черговій зустрічі головною обговорюваною проблемою неминуче ставав післявоєнний устрій Європи і всього світу. Сталін бажав підійти до цієї зустрічі з максимально можливими успіхами радянських військ на фронтах. У середині 1944 р. німецькі війська ще окупували частину Радянського Союзу, і висхідні позиції для таких переговорів не були переконливими. З осені 1944 р. Генеральний штаб і Ставка ВГК почали розробляти завершальну кампанію Великої вітчизняної війни.
Наступ на всьому радянсько-німецькому фронті призначався на 20 січня 1945 р. До завершальної кампанії залучалися сили семи фронтів - трьох Білоруських і чотирьох Українських.
Наступ справді розпочався на тиждень раніше давно визначеного строку силами двох фронтів - 1-го Білоруського і 1-го Українського. Командуючі фронтами маршали Г.Жуков і І.Конєв тепер мали у своєму розпорядженні понад 2,2 млн. солдат і офіцерів бойового складу з необхідною кількістю техніки. Противник настільки поступався їм за живою силою і технікою, що був просто-таки приречений на поразку. Війська Конєва перейшли у наступ 12 січня з сандомирського плацдарму, а війська Жукова - 14 січня.
За перші шість днів боїв вони здійснили прорив ворожої оборони по фронту на 250 км і вглиб на 120-140 км. В ході Вісло-Одерської операції, що розпочалася, 17 січня була здобута Варшава, а 19 січня - Лодзь. 29 січня радянські війська вступили на територію Німеччини і захопили плацдарми на лівому березі Одера в районі Кюстрина і Франкфурта. Війська 1-го Білоруського фронту опинилися в 60 км від Берліна.
Вісло-Одеська операція завершилася на початку лютого цілковитим знищенням 35 німецьких дивізій. Ще 25 дивізій ворога втратили від 50 до 70% свого складу. Щоб закрити прорив, командування вермахту зняло більше двох десятків дивізій з інших ділянок радянсько-німецького фронту із Західного фронту. Наступ німецьких військ в Арденнах і Ельзасі припинився.
Одночасно з Вісло-Одерською розвивалася Східнопруська операція. Командуючий 3-м Білоруським фронтом генерал І.Черняховський і командуючий 2-м Білоруським фронтом маршал К.Рокосовський мали в своєму розпорядженні 1,6 млн. солдатів і офіцерів (разом з тилами) проти 780 тис. гітлерівців (з них 200 тис. фольксштурмівців), які обороняли Східну Прусію. Черняховський перейшов у наступ 13 січня, а Рокосовський - 14 січня.
Конференція в Ялті відкрилася 4 -11 лютого 1945 р. з детального обговорення становища на фронтах. Керівники урядів обговорили також питання про участь СРСР у війні з Японією. Була досягнута угода про те, що через два-три місяці після капітуляції Німеччини Радянський Союз вступить в цю війну. Граючи на заінтересованості Великої Британії і США у використанні радянських військ на Далекому Сході, Сталін домігся анулювання завоювань Японії у війні 1904-1905 рр. з Російською імперією. Зокрема, Радянському Союзу поверталася південна частина острова Сахалін, передавалися Курильські острови. Відновлювалася оренда Порт-Артуру як воєнно-морської бази СРСР.
"Велика трійця" домовилася про те, що після знищення німецької військової машини примусово здійснюватимуться умови беззастережної капітуляції нацистської Німеччини. Метою політики союзних держав оголошувалося "знищення німецького мілітаризму і нацизму і створення гарантії в тому, що Німеччина ніколи більше не зможе порушити мир в усьому світі". Були визначені три зоні окупації Німеччини і укладена угода про управління Великим Берліном. Узгоджена сума репарацій з Німеччини (20 млрд. доларів США) та порядок їх стягнення.
Істотні розбіжності між союзниками виникли при обговоренні польського питання. 22 липня 1944 р. Сталін створив нове видання "Польревкому". На звільненій від німецької окупації частині польської території в Любліні постав альтернативний лондонському польський уряд - Польський комітет національного визволення (ПКНВ). 26 липня делегація ПКНВ підписала з урядом СРСР таємний договір, що зафіксував лінію Керзона як основу радянсько-польського кордону. Таємний характер договору пояснювався тим, що визначення кордону було прерогативою трьох держав антигітлерівської коаліції. Радянський Союз мав лише попередню згоду союзників на кордон по лінії Керзона. Крім того, орган, з яким укладався договір, був позбавлений легітимних владних повноважень.
На Кримській конференції радянська делегація внесла пропозицію вважати східним кордоном лінію Керзона з відхиленнями від неї в деяких районах не більше 5-8 км на користь Польщі. Західний кордон мав простягатися від Штеттіна по річці Одер і далі по річці Нейсе. Пропозиції Й.Сталіна опиралися на рішення Тегеранської конференції, сформульовані В.Черчіллем. Проте в Криму Черчілль став вважати, що Велика Британія і США не зобов'язані давати згоди на велику територіальну компенсацію новому польському урядові, який сформувався всупереч їх волі. Союзники готові були надати таку компенсацію тільки еміграційному уряду, але вони не мали сили, щоб створити польський уряд на основі лондонського. Польща перебувала у радянській "сфері інтересів", тому що в ній знаходилася Червона армія. Доводилося погоджуватися на визнання люблінського уряду за умови його реконструкції шляхом поповнення діячами з еміграції. Реорганізований польський уряд став називатися Тимчасовим урядом національної єдності. Емігрантський лондонський уряд перестав існувати.
"Великій трійці" в Ялті вдалося досягти єдності стосовно права вето постійних членів Ради Безпеки. Сталін скоротив на цій зустрічі перелік потенційних кандидатур з шістнадцяти до трьох союзних республік - України, Білорусії та Литви. Рузвельт наполягав на тому, що кожний член організації повинен мати тільки один голос. Черчілль все-таки підтримав радянську пропозицію, сподіваючись на сприятливе ставлення СРСР до кандидатури Індії, яка на той час була колонією.
25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско відкрилася установча конференція. В ній брали участь держави, що підписали Декларацію Об'єднаних Націй (1 cічня 1942) за станом на 8 лютого 1945 р. і "союзні нації", які оголосили війну Німеччині до 1 березня 1945 р. На другому пленарному засіданні 27 квітня конференція одностайно схвалила рішення запросити УРСР і БРСР "як первісних членів міжнародної організації".
До Києва запрошення надійшло під час святкування 1 травня. Члени української делегації на чолі з Д.Мануїльським з великим поспіхом зібралися і спеціальним літаком вилетіли через Сибір, Чукотку, Аляску і Ванкувер до Каліфорнії. 6 травня українська делегація прибула в Сан-Франциско і почала працювати як рівноправний член установчої конференції. Конференція в Сан-Франциско, в якій взяли участь 50 держав, схвалила назву міжнародної організації - Організація Об'єднаних Націй. Робота її завершилася 26 червня 1945 р. підписанням Статуту ООН.
Остаточно обриси повоєнної Європи були встановлені лідерами країн-переможниць на черговій конференції, що проходила з 17 липня по 2 серпня 1945 р. у пригороді Берліна Потсдамі. Крім Й.Сталіна, в її роботі взяли участь новий президент США - Г.Трумен та прем'єр-міністри Великої Британії спочатку В.Черчілль, а з 28 липня - К.Еттлі. Г.Трумен вніс на розгляд конференції пропозицію про заснування Ради міністрів закордонних справ для підготовки мирних договорів з Італією, Румунією, Фінляндією, Болгарією та Угорщиною, а також для врегулювання територіальних питань, що виникли у зв'язку з закінченням війни в Європі. Конференція прийняла цю пропозицію. Після тривалої підготовки ці договори були укладені в Парижі у лютому 1947 (Паризька мирна конф.).
Західний кордон Польщі в остаточному підсумку визначився за радянськими пропозиціями: землі вздовж Одера і Західної Нейсе Польща одержала за рахунок радянської окупаційної частки території Німеччини. В підсумку територія міжвоєнної Польщі була зменшена на 180 тис. кв. км на користь Радянського Союзу завдяки передачі останньому Західної України і Західної Білорусії. Важливо відзначити, що приєднання цих земель до Української держави, яка існувала тоді у формі УРСР, остаточно відбулося на основі рішень Кримської конференції керівників трьох союзних держав у лютому 1945 р., а не завдяки реалізації пакту Ріббентропа-Молотова у вересні 1939 р. ЗАВЕРШЕННЯ ПРОЦЕСУ ВОЗЗ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
Зміну кордонів Радянського Союзу в Європі, яка була здійснена за пактом Ріббентропа-Молотова в 1939-1940 рр., партнери Сталіна по антигітлерівській коаліції визнали тільки у випадку з Польщею (поглинення країн Балтії не визнавалося до 1991 р.).
Мотивом для такого визнання була необхідність возз'єднання українського і білоруського населення в кордонах двох радянських республік-держав - України і Білорусії. Оскільки лінією Керзона не могли бути точно розмежовані кордони розселення українців, білорусів і поляків, з новим урядом Польщі було укладено договір про обмін населенням прикордонних районів. Тим самим українські етнічні землі на захід від лінії Керзона (отримали назву Закерзоння і включали в себе: Надсяння, Лемківщину, Холмщину, Підляшшя) мали бути за взаємною згодою деукраїнізовані (здійснено протягом квітня – липня 1947 р. в ході операції «Вісла»), а землі на схід від цієї розмежувальної лінії деполонізовані (здійснено в ході взаємного обміну населення – Польща – СРСР).
Новий кордон було закріплено 16 серпня 1945 р. радянсько-польським договором про державний кордон.
Залишалася, однак, остання українська етнічна територія поза межами УРСР - Закарпатська Україна. Вона була поглинута після загибелі Чехословаччини союзником нацистської Німеччини - Угорщиною. Чехословаччина, як було зрозуміло, відновлюється після війни в її довоєнних кордонах, включаючи Підкарпатську Русь. Однак під час зустрічі з президентом довоєнної Чехословаччини Е.Бенешем у Москві Сталін наполягав на тому, щоб Закарпаття було возз'єднане з основною частиною України у складі СРСР.
Бенеш потребував радянської підтримки і розумів, що Червона армія буде в Чехословаччині раніше від англо-американських військ. Тому він не заперечував можливості передачі Закарпаття Радянському Союзу у майбутньому, але наполягав на відновленні довоєнних кордонів його держави з Німеччиною і Польщею. 8 травня 1944 р. в Лондоні була підписана угода між СРСР і Чехословаччиною про порядок відносин між радянським командуванням і чехословацькою адміністрацією після вступу на територію країни Червоної армії. За нею, на визволену територію повинен був призначатися чехословацький урядовий повноважений, який після завершення воєнних операцій брав у свої руки управління громадськими справами.
Негайно після звільнення від окупантів всієї території Закарпаття М.Хрущов надіслав на допомогу радянській військовій адміністрації апаратних працівників ЦК КП(б)У. Разом з членами військової ради 4-го Українського фронту на чолі з Л.Мехлісом вони за короткий час організували місцеві органи влади - тимчасові народні комітети. На зборах і мітингах, які скликалися під час виборів, висловлювалися вимоги і прохання прийняти Закарпатську Україну "в лоно матері-Вітчизни". 26 листопада 1944 р. з'їзд народних комітетів у Мукачеві схвалив Маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР і вихід її зі складу Чехословаччини. З'їзд утворив Народну раду - тимчасовий орган законодавчої і виконавчої влади з 17 осіб на чолі з І.Туряницею.
В лютому 1945 р. в Кошице відбулася конференція Комуністичної партії Чехословаччини. Виступаючи на ній, Г.Гусак заявив від імені всієї партії, яка за допомогою радянської адміністрації перетворювалася на найбільш впливову політичну силу на визволеній частині країни: "Карпатські українці вирішили приєднатися до СРСР, возз'єднатися зі своїм рідним народом. Ми цілком поважаємо це рішення і по-справжньому, по-братерськи бажаємо реалізації усіх їхніх національних ідеалів".
У березні в Москву були запрошені лідери основних політичних сил країни на чолі з президентом Е.Бенешем. Вони проголосили утворення Національного фронту чехів і словаків. 4 квітня на основі досягнутої домовленості Бенеш призначив в Кошице новий уряд на чолі з З.Фірлінгером. Наступного дня на першому засіданні уряду була офіційно проголошена програма дій, розроблена на з'їзді КПЧ і прийнята на переговорах у Москві. Вона увійшла в історію Чехословаччини під назвою Кошицької урядової програми. Зокрема, в ній вказувалося: "Уряд потурбується про те, щоб якомога швидше було розв'язане питання про Закарпатську Україну, поставлене самим населенням цієї області. Уряд бажає, щоб це питання було розв'язане у відповідності з демократичним висловленням волі народу Закарпатської України, в дусі повної дружби між Чехословаччиною і Радянським Союзом".
Готуючи Закарпатську Україну до офіційного включення у склад Радянського Союзу, органи державної безпеки "очищали" її від людей, які заплямували себе співробітництвом з угорським окупаційним режимом або виступали проти радянської влади. З особливою ретельністю вишукувалися не колаборанти, а "українські буржуазні націоналісти", які брали активну участь у творенні Карпатської України в 1938-1939 рр. У травні 1945 р. в Празі був заарештований президент Карпатської України о. Августин Волошин. Незабаром він загинув у московській тюрмі. 25 делегатів з'їзду народних комітетів Закарпатської України були заарештовані за "антирадянську агітацію". Ця формула звинувачення вживалася у випадку небажання людини погодитися на приєднання її малої батьківщини до Радянського Союзу. 29 червня 1945 р. між Чехословаччиною і Радянським Союзом було підписано договір про включення Закарпатської України (за діючою тоді конституцією Чехословаччини - Підкарпатської Русі) до складу СРСР. У складі УРСР з'явилася Закарпатська область, територія якої дорівнювала 12,9 тис. кв. км. Загальна територія УРСР досягла 577 тис. кв. км.
1947 р. у договорі з Угорщиною підтверджено відсутність претензій останньої щодо Закарпаття.
10 лютого 1947 року радянсько-румунський договір зафіксував кордони України відповідно до територій, включених у 1940 році: Північної Буковини та Придунав’я.
ВОЛОШИН АВГУСТИН
(1874-1945) Народився в сім'ї священика. Навчався на теологічному факультеті Будапештського університету, Вищій педагогічній школі в Будапешті (до 1900 р.). Висвячений на священика. Працював в Ужгородській вчительській семінарії - професором (1900-1917) і директором (1917-1938). Один з основоположників товариства "Просвіта" (1920-1939), засновник Педагогічного товариства (1924), Учительської громади (1930-1938). Організатор і керівник національно-християнської партії (1922-1939). Президент Карпатської України (1939 р.).
Під час Другої світової війни жив у Празі, працював в Українському вільному університеті, в 1945 р. - ректор УВУ. В травні 1945 р. заарештований. Помер у Бутирській в'язниці.
|
