ЗАВЕРШЕННЯ РАДЯНІЗАЦІЇ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ (за В. Литвином) "Нові радянські райони" - Прибалтика, Західна Україна і Західна Білорусія, Північна Буковина і Бессарабія - після війни стали предметом особливої уваги всіх органів радянської влади, від каральних до пропагандистських. У своїй діяльності органи влади спиралися передусім на приїжджих, які направлялися у західні області десятками тисяч. До середини 1946 р. зі східних регіонів СРСР було відряджено понад 86 тис. партійних і радянських працівників, спеціалістів сільського господарства, промисловості, народної освіти, охорони здоров'я, культури. З них у першу чергу формувалися керівні кадри всіх галузей господарства. Зокрема, у номенклатурі обкомів, міськкомів і райкомів КП(б)У на початок 1947 р. перебувало 63060 осіб, з них місцевого походження - тільки 30443 (49 %). Партійні організації західних областей в перші післявоєнні роки поповнювалися тільки за рахунок вихідців зі східних областей УРСР та інших регіонів СРСР. У 1947 р. стало можливим приймати в партію місцеві кадри, у тому числі вихідців з КПЗУ. Проте перевага завжди надавалася приїжджим. Зокрема, у 1948 р. в Тернопільській області було прийнято в КП(б)У 1008 осіб, з них місцевих - тільки 215 (21 %). В партійних органах західних областей представники місцевого населення налічувалися буквально одиницями. Так, в 1949 р. в Чернівецькій області в апаратах міськкомів, окружкомів і райкомів КП(б)У працювало 4 комуністи місцевого походження, Дрогобицькій - 10, Тернопільській - 15, Станіславській - 16, Ровенській - 18. В попередні часи Східна Галичина мала дуже слабку промисловість, в якій було зайнято не більше 4 % населення. Тому "соціалістичні перетворення" починалися з прискореного насадження в краї промисловості. Одночасно з закінченням війни, 7 травня 1945 р. ЦК КП(б)У і уряд УРСР прийняли постанову "Про заходи по відбудові і дальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 р.". Було взято курс на відбудову і реконструкцію традиційних галузей - нафтогазової на Львівщині, лісової, лісопильної і лісохімічної - в районі Карпат, легкої - на Буковині, соледобувної - на Закарпатті. Особлива увага надавалася перетворенню Львова на великий промисловий центр. У 1945-1946 рр. у Львові були розміщені демонтовані в різних регіонах СРСР заводи - електроламповий, телеграфної апаратури, інструментальний, сільськогосподарських машин. У 1949 р. дав першу продукцію завод автонавантажувачів. Розгорнулося будівництво великого автобусного заводу. Багато нових підприємств, переважно дрібних, було споруджено в інших областях. Всього на кінець четвертої п'ятирічки в західних областях вже працювало 70 великих заводів і фабрик з кількістю робітників на кожному з них понад 300, а також сотні дрібних і середніх підприємств. Якщо українська промисловість у 1950 р. перевищила довоєнний рівень тільки на 15 %, то валова продукція всіх західних областей зросла за цей час на 115 %, зокрема, по Львівській області - на 241 %. В Закарпатській області промисловість збільшила випуск продукції в 10,5 рази. Продукція машинобудування і металообробки перевищила в четвертій п'ятирічці довоєнний рівень у Волинській області в 20 разів, Тернопільській - у 18, Ровенській - в 12, Львівській - в 19 разів. Разом з промисловим устаткуванням до західноукраїнських міст прибували робітники та інженери, в основному з Росії. Зокрема, в четвертій п'ятирічці до Львова прибуло 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. "Соціалістичні перетворення" у сільському господарстві починалися з відбудови державних МТС. Одразу після вигнання окупантів на ці цілі було виділено понад 100 млн. руб., в результаті чого навесні 1945 р. розгорнули свою діяльність 152 МТС. За постановою РНК УРСР від 4 березня 1945 р. були створені невластиві для цього регіону земельні товариства, а при них - супряги. Супряги надавали допомогу безкінним господарствам в обробітку землі. Земельні товариства створювали зерноочисні і злучні пункти, громадські кузні. У 1944 р. почали працювати ініціативні групи з селян для відновлення довоєнних і організації нових колективних господарств. На початку 1945 р. в регіоні налічувалося 24 колгоспи, а ще через рік - 177. У 1946 р. виникли перші колгоспи в Закарпатті. В ці роки організація колгоспів здійснювалася на майже добровільних засадах. Селяни заохочувалися до вступу в колгоспи різноманітними пільгами. Широко практикувалися поїздки селянських делегацій у добре налагоджені господарства східних областей з метою пропаганди досягнень колгоспного ладу. З середини 1948 р. селянські господарства раптом відчули колосальний тиск держави, особливо по податковій лінії, який підштовхував їх до об'єднання в колгоспи. Через рік, на початок липня 1949 р. в колгоспи об'єдналося 60 % господарств, ще через рік - 91 %. На базі поміщицьких маєтків і монастирських господарств було створено до 30 радгоспів і дослідних станцій. Тим часом з кінця 1944 р. мельниківці та бульбівці згорнули бойову діяльність. Після цього національно-визвольний рух у західних областях репрезентувала УПА, яка перебувала під цілковитим контролем ОУН(Б). У листопаді 1945 р. серед усіх повстанців була поширена інструкція ОУН "Надрайонним провідникам до виконання", яка свідчила про зміну тактики боротьби. Від провідників вимагалося посилити політичну роботу в масах. УПА розглядалася тепер не тільки як військовий інструмент, а як революційно-політична армія, покликана "на своїх прапорах і своїми політичними діями нести у народну масу слово нашої правди, демонструвати насамперед наше існування і закликати народ до боротьби". Найдійовішою формою ліквідації запілля ОУН і УПА органи НКВС і НКДБ визнавали депортацію населення, прихильно наставленого до повстанців. Перша така масштабна акція була здійснена ще у квітні 1945 р., коли було вислано на схід понад 9 тис. сімей (23,6 тис. осіб) членів ОУН і бійців УПА. Одночасно масова база повстансько-підпільної боротьби підривалася масштабними примусовими мобілізаціями населення, переважно молоді, на відбудову об'єктів вугільної і металургійної промисловості Донбасу та Придніпров'я. Активні дії військ НКВС і НКДБ проти повстанців почалися з кінця 1945 р. і за два з половиною місяці проти боївок націоналістів було проведено майже 16 тис. операцій. У них брали участь 52-а армія генерал-полковника К.Коротєєва і 13-а армія генерал-полковника М.Пухова. Армійським гарнізонам допомагали 3593 винищувальні батальйони ("яструбки") загальною чисельністю понад 63 тис. бійців. У весняно-літній кампанії 1946 р. органами МВС-МДБ, внутрішніми та прикордонними військами було проведено понад 42 тис. операцій. Крім того, винищувальні батальйони здійснили у 1946 р. майже 17 тис. операцій. Безпосереднім наслідком масованого наступу на УПА стало припинення її бойової діяльності в усьому краї, за винятком Карпат і Полісся. У переважній більшості районів повстанці перейшли до підпільної боротьби. В лютому 1947 р. у зв'язку з підготовкою виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад М.Хрущов знову домігся розквартирування військових гарнізонів у кожному населеному пункті, щоб прикрити всі виборчі дільниці. З метою паралізації повстансько-підпільного руху за січень-березень цього року сили МВС-МДБ провели понад 12 тис. операцій. На підставі агентурних розробок органи МВС провели спецоперації, спрямовані проти керівних центрів і кадрів ОУН. В цей час за даними МДБ УРСР у західних областях перебувало у підпіллі 113 керівних працівників проводів і налічувалося 219 підпільних осередків ОУН чисельністю 1558 осіб. За оцінками чекістів, операції і спецоперації початку 1947 р. призвели до того, що в підпіллі ОУН запанувала повна розгубленість. Повідомлялося, що посилилася тенденція добровільної здачі повстанців і підпільників органам радянської влади або перехід їх на територію Польщі. Населення бачило, що колосальна військова міць наддержави у кожну хвилину може бути обернута проти повстанців: радянська влада переконувала у цьому під час виборів, беручи у військові кліщі кожний населений пункт. Одночасно воно на собі відчувало весь жах цього тиску. Користуючись відомим "хто не з нами, той проти нас", чекісти пропонували людям повідомляти про всіх підозрілих, а багатьох з них просто вербували у свою освідомлювальну мережу на правах "секретных сотрудников" (сексотів). Той, хто не погоджувався, одразу потрапляв до категорії "бандпособників" і депортувався разом з сім'єю в Комі АРСР, на Урал та в інші острівці ГУЛАГу. В лютому 1947 р. було прийняте рішення про те, щоб покласти остаточне придушення підпільно-повстанського руху на органи МДБ УРСР. Загальне керівництво каральними діями в західних областях Сталін поклав на Л.Кагановича, надісланого в Україну на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У у березні цього року. Чекісти зробили ставку на розширення і поглиблення агентурно-інформаційної роботи, проникнення в структури ОУН, знищення керівних центрів і кадрів, посилення каральних санкцій проти "бандпособників". За цей рік було вивезено на схід 26332 сім'ї (понад 77 тис. осіб), тобто утричі більше, ніж за 1944-1946 рр. Проте покінчити з підпільно-повстанським рухом не вдалося. У 1948 р. МДБ УРСР почало активніше використовувати поряд з військово-чекістськими операціями спецгрупи. Нова тактика пов'язувалася з іменем міністра державної безпеки УРСР генерал-лейтенанта М.Ковальчука, який в роки війни очолював одне з фронтових управлінь контррозвідки "Смерш" і мав великий досвід боротьби з німецькою агентурою в тилу радянських військ. Втім, 1948-й рік приніс з собою різку активізацію повстанського руху, що було пов'язано з проведенням на селі насильницької колективізації. Впродовж 1948 р. повстанці і підпільники здійснили понад 1440 акцій (за даними самих повстанців). За радянськими даними, в січні-квітні 1948 р. було зафіксовано 505 проявів діяльності ОУН і УПА. Було встановлено пожвавлення антирадянської діяльності на території Київської області, де з'явилися рейдуючі боївки УПА. Про методи ведення боротьби каральних органів з повстанським рухом відверто говорить доповідна записка військового прокурора військ МВС Українського округу Г.Кошарського М.Хрущову від 15 лютого 1949 р. "Про факти брутального порушення радянської законності в діяльності т.зв. спецгруп МДБ". Вказуючи на те, що МДБ УРСР та його управління в західних областях "з метою виявлення ворожого українсько-націоналістичного підпілля широко використовують так звані спецгрупи, що діють під виглядом бандитів УПА", Кошарський робив висновок, що "дії т.зв. спецгруп МДБ мають яскраво уособлений бандитський, антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями". Змальовану картину доповнює й доповідна записка інспектора ЦК КП(б)У Бережного від 23 грудня 1949 р.: "Побиття, грабунки і знущання над місцевим населенням з боку представників влади і органів МДБ в Тернопільській області носять масовий характер". 5 березня 1950 р. від рук чекістів загинув головний командир УПА, голова Генерального секретаріату УГВР і провідник ОУН в Україні Роман Шухевич. Після його загибелі пост голови Генерального секретаріату УГВР і головного командира УПА зайняв Василь Кук ("Леміш", "Юрко", "Коваль"). Він керував боротьбою боївок ОУН і УПА до травня 1954 р., аж поки не став жертвою чергової оперативно-розшукової операції чекістів. Однак уже після смерті Р.Шухевича рух опору в Західній Україні пішов на спад. Загальні результати протистояння у західних областях України були оголошені на засіданні президії ЦК КПРС 26 травня 1953 р., . З 1944 по 1952 рр. радянські силові органи піддали репресіям у різних формах майже 500 тис. осіб. Зокрема, було заарештовано 134 тис., вбито 153 тис., вислано довічно за межі України 203 тис. осіб. Зі свого боку, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в ході яких загинуло, за офіційними даними, не менше 30 тис. працівників компартійно-радянського апарату, військовослужбовців, представників цивільного населення (як місцевих, так і прийшлих). Радянізація західних областей України надто дорого обійшлася всьому українському народу.
