Вар 2
Автор даного уривка сучасник і учасник подій, видатний український письменник, громадсько- політичний діяч, один з лідерів Української революції 1917 – 1920 рр. Володимир Винниченко. Він – голова Генерального Секретаріату – уряду Укр.. Центральної Ради, голова Директорії УНР.
Його твір «Відродження нації» - це спогади про діяльність УЦР та події революції в Україні, написаний в еміграції у Франції в 1920 р.
У (наведеному) фрагменті (у документі, в уривку) йде мова про події, які передують проголошенню І Універсалу Центр. Ради на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді 10 червня 1917 року (х-ся обстановка ).в Києві напередодні проголошення …).
В. Винниченко сам активний учасник революції, брав безпосередню участь у підготовці всіх універсалів ЦР, з величезним захопленням і співпереживанням розповідає про ту піднесену і урочисту обстановку, яка панувала на Софійському майдані та й в усьому Києві. Автор прагне донести до нащадків атмосферу загального національного піднесення, зацікавленості широких мас «українськими справами», велику віру і велику надію, що в єдиному пориві об’єднала все українство. Політик показує рішучість і згуртованість народу, дух визволення, піднесену готовність до боротьби за втілення автономії України, наявність широкої підтримки серед населення дій Центральної Ради, визнання її як українського парламенту.
Результатом такої рішучої підтримки стало оголошення І Універсалу, який декларував автономію України, що стало першим кроком до проголошення незалежності УНР. Разом з тим це джерело підтверджує, що даний період був дійсно кульмінацією Української революції, періодом найвищого національного піднесення. Як і те, що головною рушійною силою революції був простий народ. Саме такі маніфестації змушували ЦР діяти більш рішуче і наполегливо. Велике значення мало проголошення І Універсалу: сприяв дальшому піднесенню Української революції, розгортанню державотворчих процесів в Україні, зростанню авторитету ЦР, засвідчив прагнення українців до створення власної держави.
Цінність цих свідчень полягає в тому, що вони показують прагнення українців до власної державності, їхню готовність «положити душу й тіло за свою свободу». Такі спогади хвилюють серце. Викликають гордість за свій народ і бажання продовжити справу розбудови незалежної України.
Мені імпонує (подобається) глибока віра автора в «українську справу», в уривку яскраво прослідковується його активна громадська позиція, захопленість автора та всього українського люду національною ідеєю. Якої так не вистачає сьогоднішньому поколінню українців. Як не вистачає і такого духовного єднання, єдиного прагнення до розбудови свої держави, яке вирувало тоді в Україні. Такі документи, на мою думку (моє переконання), мають сприяти національному вихованню підростаючого покоління і вони дуже потрібні в наш час деякого розчарування і пасивності. Вар.3
Автор даного джерела (уривка) – Володимир Хільчевський, академік Академії інженерних наук, ветеран Великої Вітчизняної війни, живий свідок і учасник боїв за визволення Києва, у той час – мобілізований хлопець-новобранець, який дивом вижив у тій «м’ясорубці», бо перед тим, як потрапити в окоп, жодного разу не вистрілив із бойової гвинтівки. Його спогади були опубліковані в статті «Спогади останнього солдата Великої Вітчизняної» в ж-лі «Військо України» 2005 р. Сам автор назвав їх у передмові «мемуари останнього солдата». У джерелі йдеться про Київську наступальну операцію осені (вересень – листопад) 1943 р. і звільнення Києва від німецьких загарбників.
В. Хільчевський з болем і сумом говорить про приречених на смерть «хлопчин вісімнадцяти з половиною років», для яких «на лівому березі землі немає» і які гадали, що на них лежить вся відповідальність за долю Батьківщини. Він прагне донести до нащадків страшну правду про щоденні військові будні очима не полководців, а простого солдата, однаково не захищеного, як від ворога, так і від нерозпорядливості і недолугості свого військового командування. Автор показує не парадно-переможну тріумфальну ходу Червоної армії, а більш характерні для війни – розпач, рани, кров, втрати. Про що і говорить у передмові: «Так, усе це було — і героїзм, і подвиги. Але війна — це ще й тяжка, напружена, виснажлива, сповнена тривог і смертельної небезпеки праця». Спогади пронизані гіркотою і осудом. За ними прослідковується справжній винуватець цієї трагедії війни – сталінський тоталітарний режим, який давав можливість отримувати перемоги завдяки «гарматному м’ясу». Для Сталіна ніколи не важили мільйони людських життів. Тим більше українців: вони повинні були спокутувати кров’ю свою «вину» – перебування на окупованій території. А тому їх – «не муштрованих…обдертих. обшарпаних», кидали на вірну смерть. І все це в ім’я великої пропагандистської мети – взяття Києва до річниці більшовицької революції. Автору вдалося переконливо показати, ціною яких неймовірних жертв Київ було визволено 6 листопада 1943 р.
Визволення Києва безперечно мало велике значення. Успішно завершилася битва за Дніпро. Ставши кульмінацією битви за Україну, вона відкрила перед Червоною армією нові стратегічні перспективи. Було створено умови для визволення Правобережної та Південної України. Радянські війська збагатилися цінним досвідом форсування великих водних перепон, який надалі ставав їм у пригоді. Битва за Дніпро була завершенням корінного перелому в ході Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941 – 1945 рр. й усієї ІІ Світової війни.
Ці спогади – безцінне джерело знань про страшну війну, про героїзм простого солдата і недбалість тих, хто зобов’язаний був спланувати і провести військову операцію з найменшими втратами; нагадування про ціну, яку заплатив наш народ за визволення від нацистських загарбників. А ще – застереження проти війни і проти тоталітаризму. А тому хочеться подякувати їх автору. На мою думку, і битва за Київ, і загалом, Велика Перемога дійсно дісталася нам невиправдано дорогою ціною. Ціною мільйонів жертв радянських людей, жертв, яких могло не бути. І все ж таки хочеться віддати належну шану таким простим рядовим солдатам, як В. Хільчевський, які наближали Перемогу і зробили можлимнаше мирне сьогодення. Вар.4
Автор «З київських спогадів» – очевидець подій, київський юрист О Гольденвейзер. У даному фрагменті висвітлені події початку 1918 р. (січня – березня), коли до Києва увірвалися більшовицькі війська Муравйова, а також повернення в столицю військ УНР разом з німцями відповідно до Берестейського мирного дог.
Автор з сумною іронією описує зміни влади у Києві, говорячи про змагання ЦР і більшовиків, «хто лівіший», «яскраві враження і демонічну силу» першого прояву більшовизму у місті або «імпозантний парад» німец. армії на Софійському майдані. ()Та за цим стоїть справжня війна: «жахливі руйнування», «непідробний жах» киян у холодних і темних підвалах, а також «заморені, виснажені» союзники-німці. Мабуть, саме цю ідею – немає нічого страшнішого за громадянську війну – хотів донести до нащадків автор, описуючи ці події. (Разом з цим киянин змальовує і засуджує трагедію громадянської війни з її жорстокістю, незахищеністю простої людини, змінами влади, невмотивованими репресіями, засуджує більшовицький червоний терор). Тому це джерело є для нащадків одночасно і застереженням проти громадянської війни.
Описувані події відіграли певну роль у дальшому розвитку Української революції. Зокрема «полівіння» ЦР, а згодом її союз з Німеччиною та її союзниками привели до падіння авторитету української влади і стали одними з причин поразки ЦР.
Цінність спогадів реальних очевидців полягає саме в тому, що історія ніби оживає, наближається до тебе, викликаючи співчуття (цю фразу можна використати в багатьох варіантах) до простих киян, обурення методами захоплення влади більшовиками, подив з наївності керівників ЦР щодо «галантності й честі німців». А ще приходить усвідомлення того, наскільки тернистим і складним був шлях України до незалежності (або- просто: історичний шлях У.).
Автор джерела викликає у мене повагу, як розумна освічена людина свого часу, яка наскільки правильно зрозуміла і оцінила ситуацію в Україні і, здається, щиро вболіває за долю своїх співвітчизників.
Вар.5
Автор історичного джерела киянин, російськомовний письменник, Анатолій Кузнєцов, 12-річним в окупованому Києві став очевидцем трагедії єврейського населення. Звірства нацистів у Києві він описав у романі-документі «Бабин Яр», який став одним із кращих документальних романів ХХ століття, а сам автор зазнав таких переслідувань від брежнєвсько-кадебістської машини, що змушений був емігрувати. Вперше роман був виданий у 1966 р. в ж-лі «Юность», ретельно «прочищений» радянською цензурою. Доопрацьований автором в еміграції в Англії, перевиданий в Україні в1991 р. У фрагменті документа мова йде про масовий розстріл нацистами євреїв Києва 29 – 30 вересня 1941 року, відомий як один із найбільших злочинів Голокосту в Укр..
У даному фрагменті А. Кузнецов з глибокою біллю і сумом змальовуючи останній шлях однієї єврейської сім’ї передає трагедію всіх київських євреїв, та й усіх євреїв Європи, що стали жертвою людиноненависницької (юдофобської) політики Гітлера (нацистів). «Все було досить незрозумілим», так автор описує розгубленість приречених на смерть людей, адже вони ніколи не стикалися з такою нелюдською жорстокістю (з таким варварством). Крізь рядки документа проглядає і звинувачення сталінського режиму, який, по-суті, співробітничав з Гітлером, у відсутності поінформованості радянських євреїв про справжнє обличчя нацизму та вже скоєні злочини проти євреїв Європи. «Люди, будьте пильними, - головна ідея цього документа, - не допустіть повторення цього жаху!»
Протягом всього лише двох днів у Бабиному Яру нацистами страчено 33 771 єврея. Усього за час окупації тут було знищено понад 50 тис. громадян єврейської національності та десятки тисяч радянських громадян інших національностей. Такі знищення єврейського населення проводилися по всій Україні. У кожному населеному пункті виникав свій «бабин яр». Усього на території України гітлерівцями та їх підручними було знищено близько 1,4 млн. євреїв. Саме з перенесенням війни на територію СРСР розпочалося масове винищення євреїв, кульмінація Голокосту, жертвами якого, зрештою, стали 6 млн. євреїв Європи. Голокост став найбільшою трагедією ІІ Світової війни і визнаний ООН геноцидом єврейського народу.
Ці спогади – важливе джерело історії, вони передають страшну атмосферу жаху, безвиході та смерті, незахищеності простої людини перед тоталітарною машиною, перед війною, застерігають від неофашизму, будь-якого шовінізму та юдофобії чи антисемітизму.
Автор документа викликає у мене глибоку повагу за те, що вболіває за долю своїх співвітчизників, за ті страждання, що він їх пережив під час і після війни. Я однозначно негативно ставлюся до нацизму і фашизму в будь-яких проявах і вважаю, що молодому поколінню, як це не моторошно, але потрібно знати факти цих злочинів, щоб не допустити їх повторення, щоб усвідомлювати важливість розбудови демократичного суспільства.
|
