КУБІЙОВИЧ ВОЛОДИМИР (1900-1985)
Народився у селянській родині. Навчався в Ягеллонському університеті (Краків) в 1919-1922 рр., доктор географії. У 1928-1939 рр. - доцент Ягеллонського університету. Під час Другої світової війни очолював Український центральний комітет у Генеральному губернаторстві у Кракові, брав участь у створенні дивізії "СС - Галичина ".Член ОУН (м). Ініціатор відновлення НТШ в Європі. Професор Українського вільного університету, генеральний секретар (1947-1949), голова (1952-1985) НТШ в Європі. Автор праць з історичної географії, картографії, демографії. Головний редактор "Енциклопедії українознавства ".

МЕЛЬНИК АНДРІЙ (1890-1964)
Навчався в гімназіях Дрогобича і Стрия. З початком Першої світової війни вступив до легіону УСС. У битві на карпатській горі Лисоня потрапив до російського полону. Разом з Є.Коновальцем сформував курінь січових стрільців. З січня 1919 р. - начальник штабу Армії УНР. Один із засновників УВО. У 1921-1922 рр. навчався в Празі і здобув диплом інженера-лісника. З 1922 р. у Галичині став крайовим командантом УВО. У 1924 р. заарештований і засуджений до 5 років ув'язнення. В 1929 р. взяв участь у створенні ОУН. Після загибелі Є.Коновальця (1938) очолив Провід українських націоналістів. Під час Другої світової війни перебував під домашнім арештом, з початку 1944 р. - у концтаборі Заксенхаузен. У повоєнні роки проживав в Люксембурзs

Українська Головна Визвольна Рада
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) — орган політічного керівництва революційною боротьбою, який оголосив себе «верховним органом українського народу в його революційно-визвольній боротьбі» (Тимчасовий устрій УГВР), утворений в Україні наприкінці другої світової війни з ініціативи УПА й рев. ОУН (ОУН(б)). Метою організаторів було створення ширшої суспільно-політичної бази для боротьби збройного підпілля проти німців і большевиків та притягнення до неї кадрів з-поза ОУН, хоч остання залишалася організаційною й ідеологічною базою УГВР.
У січні 1944 з мандату командування УПА Л. Шанковський очолив ініціативну комісію, яка встановила зв'язки з окремими представниками кол. партій та непартійними діячами. Представники ОУН полк. А. Мельника не погодилися увійти до планованого керівного органу. Установчі збори УГВР відбулися 11 — 15 липня 1944 року поблизу с. Недільна на Самбірщині під охороною відділів УПА. У зборах взяло участь 20 осіб, інші 5 погодилися прийняти мандати, але не могли прибути. Між засновниками більшість не належала до ОУН; 10 з них походили з північно-західних Земель та Наддніпрянщини. В Україні згодом кооптовано 4 члени (до 1950 року). На зборах, якими керував Р. Волошин, схвалено тимчасовий устрій, плятформу та універсал УГВР до українського народу. УГВР ухвалила демократичні засади державно-політичного життя і соціально-економічну програму майбутнього устрою України. Обрано президію УГВР: президент - К. Осьмак з Києва (помер у Володимирській тюрмі), віцепрезидент - В. Мудрий, о. І. Гриньох та І. Вовчук, генеральний секретаріат (гол. Р. Шухевич — Т. Чупринка), генеральний суд і генерального контрольного.
В Україні під радянською окупацією УГВР керувала через УПА збройною боротьбою та вела через ОУН політичну і пропагандивну дію проти радянської влади. Офіційними виданнями були «Вісник УГВР» (1944 — 45), «Бюлетень інформації УГВР» (9 випусків, 1948 — 51); видано також 1 випуск часопису «Самостійність» (1946). Бюро інформації очолював кооптований член УГВР, публіцист П. Полтава. УГВР підтримувала Українську Греко-Католицьку Церкву проти насильної ліквідації та вела пропаганду серед червоноармійців у Західній Україні. У 1946 проведено бойкот радянських виборів. У жовтні 1949 року УГВР, УПА й ОУН видали «Звернення Воюючої України до всієї українсько еміграції» із закликом активізувати визвольну справу за кордоном. По смерті Р. Шухевича (1950) генеральний секретаріат очолив Ю. Коваль (справжнє прізвище В. Кук), який, однак, за сов. джерелами, у середині 1950-их pоків потрапив до рук радянських органів. Більшість членів УГВР на Україні загинула або була заарештована. Тоді ж практично УГВР на Україні перестала існувати.
Уже в кінці 1944 року за кордон виїхала частина членів УГВР і тут оформила Закордонне Представництво (ЗП УГВР), головою якого став о. І. Гриньох. Зовнішні зв'язки та інформацію провадив генеральний секретар закордонних справ М. Лебедь, який у 1945 встановив зв'язки з альянтами в Італії. Ще на початку 1944 року представники визвольного підпілля, що діяли від імені ініціативної комісії УГВР, вели розмови та досягли деяких узгоджень (взаємний ненапад на спільній території дій) з польським підпіллям (АК) та урядовими і військовими представниками Румунії й Угорщини. Уже в еміграції вислано низку меморіалів, серед інших на Мирову конференцію в Парижі (спільно З представником екзильного уряду УНР), ведено інтенсивну інформативну діяльність (Українська Пресова Служба), організовано допомогу рейдуючим на західних відділах УПА та утримувано контакти з підпіллям на Україні. При ЗП УГВР діяла Місія УПА. До 1948 року Закордонні Частини ОУН (С. Бандери) підтримували ЗП УГВР, але незабаром виникли між ними розходження — ідеологічні, тактичні й особисті; лише нова фракція, що в 1954 році розійшлася з С. Бандерою — ОУН за кордоном, співпрацює з ЗП УГВР.
Спроби стати базою для ширшої консолідації через приєднання до ЗП УГВР інших організацій і партій не мали успіху. З утворенням Укр. Нац. Ради ЗП УГВР заявило, що не має претензій очолювати українське політичне життя в еміграції, а лише є представником революційного руху на Україні і по цій лінії веде свою діяльність за кордоном. Тут з кооптованих нових членів утворено Раду референтів та постали в різних державах делегатури ЗП УГВР.
З середини 1960-их pоків відбуваються неперіодичні конференції середовища УГВР, на яких кооптовано нових членів та обираються керівні органи ЗП УГВР, що вже перестало бути умандатованою установою. Разом з кооптованими ЗП УГВР має тепер (1980) понад 20 членів, у тому числі 10 членів-засновників. З першого складу членів УГВР в еміграції померли: І. Вовчук, Є. Врецьона, о. О. Малиновський, В. Мудрий, З. Пеленський, І. Сім'янчук і П. Чуйко.
У Мюнхені ЗП УГВР почало видавати з 1951 року двотижневу газету «Сучасна Україна» і місячник «Українська Літературна Газета», на базі яких у 1961 році постав журнал «Сучасність». У Нью-Йорку ЗП УГВР створило в 1952 році дослідницько-видавничу установу «Пролог», який видавав короткий час (1957 — 60) одноіменний журнал англійською мовою, а також місячник «Digest of Soviet Ukrainian Press» (1957 — 77). Видавництва «Сучасність» і «Пролог» видали разом понад 100 назв книг історичного, політичного і літературно-мистецького змісту. З 1970-их pоків пресове бюро ЗП УГВР публікує систематично матеріали «Самвидаву» та популяризує український дисидентський рух. Голова «Прологу» до 1973 року був М. Лебедь, пізніше — М. Прокоп, заступник голови ЗП УГВР.