Смерть Й.В.Сталіна 5 березня 1953 р. розпочала принципово новий етап історії СРСР. Відразу ж на горі розгорілася відчайдушна боротьба за владу, до якої долучилися члени політбюро - Л.Берія, В.Молотов, М.Булганін, М.Хрущов, Г. Маленков і Л.Каганович. Найліпші шанси вийти переможцем у цій боротьбі мали політичні діячі з найближчого сталінського оточення - Маленков, Берія і Хрущов. Причому, М.Хрущов у найближчому оточенні Сталіна не сприймався як його наступник ні по радянській, ні по партійній лінії. За його спиною не стояли могутні державні структури, оскільки свою кар'єру він зробив на периферії, в Україні.
Проте першою жертвою став всесильний Л.Берія, котрого заарештували 26 червня 1953 р. прямо на засіданні президії ЦК КПРС. З санкції Булганіна арешт здійснювала група військових на чолі з маршалом Г.Жуковим. Активну роль в арешті і ув'язненні Берія відіграв командуючий військами Московського військового округу генерал К.Москаленко. В день арешту К.Ворошилов підписав указ президії Верховної Ради СРСР, за яким Берія позбавлявся повноважень депутата Верховної Ради, посади першого заступника голови Ради Міністрів СРСР, всіх звань і нагород. За офіційною версією в грудні 1953 р. спеціальне судове присутствіє Верховного Суду СРСР ухвалило засудити Л.Берія до розстрілу, після чого вирок було негайно виконано.
Величезний розголос в суспільстві, у тому числі українському, дістав пленум ЦК КПРС з порядком денним "Про злочинні антипартійні і антидержавні дії Берії", який відбувся 2-7 липня 1953 р. "Колективне керівництво" змушене було підхопити з рук знищеного ним політичного діяча естафетну паличку, яка давала основний напрям дальших дій - десталінізацію. Значення не мало, що Маленков, Хрущов і всі інші члени компартійного керівництва приписали собі ініціативи Берії у звільненні сотень тисяч в'язнів ГУЛАГу, "справі лікарів" та інших резонансних карних справах. Важливим було інше: наступники Сталіна ступили на слизький для них шлях засудження репресій і реабілітації жертв, будучи самі по маківку в крові репресованих. Першим на цьому шляху підковзнувся Маленков. По-перше, він керував з секретаріату ЦК КПРС всією репресивною машиною у післявоєнні роки, до самої смерті Сталіна. По-друге, він не зумів замаскувати власні ініціативи у репресивній сфері. По-третє, користуючись власними можливостями, Берія встиг досить сильно скомпрометувати Маленкова, якщо не в суспільстві, то в компартійному середовищі, що мало набагато більше політичне значення.
Розслідування "ленінградської справи" завершилося навесні 1954 р. Верховний Суд СРСР реабілітував всіх репресованих у цій справі. Апаратники високого рангу, а услід за ними і від них - весь партапарат дізналися, що "ленінградська справа" почалася з поїздки Маленкова в лютому 1949 р. в Ленінград. Стало відомим, що основні політичні фігури у цій справі були заарештовані при виході з кабінету Маленкова. Апаратники дізналися й про жахливі засоби фізичного впливу на заарештованих, які застосовувалися під час так званого "слідства". Зловісна пов'язаність Маленкова з "Органами" відділила його муром від партійного апарату, який забрав у свої руки всі важелі влади після арешту Берія та його оточення.
Разом з тим партапарат потурбувався про те, щоб безпека політичного режиму не постраждала. "Органи" були потрібні диктатурі партійної олігархії, без них вона не змогла б довго проіснувати. Тому навесні 1954 р. було сформовано Комітет державної безпеки (КДБ), який увібрав в себе майже всіх співробітників колишнього МДБ. На чолі КДБ СРСР став І.Сєров, якого Хрущов добре знав по спільній роботі в Україні. КДБ УРСР очолив В.Нікітченко. У його розпорядженні було 25 обласних управлінь, 178 міських і районних управлінь, 6 управлінь на залізницях.
Незважаючи на падіння авторитету серед компартійного апарату, Г.Маленков залишався найбільш популярною фігурою серед населення. Адже саме він оголосив у серпні 1953 р. про зниження податків з селян. Він турбувався про прискорений розвиток групи "Б", тобто галузей легкої і харчової промисловості, щоб ліквідувати дефіцит товарів народного споживання. Смерть Сталіна і прихід до керівництва нового американського президента Д.Ейзенхауера дозволили укласти перемир'я в Корейській війні, яка тривала три роки і один місяць, але не дала переваг жодній з сторін. 12 серпня 1953 р. СРСР уперше підірвав водневу бомбу. Потужність її вибуху на порядок перевищила показники вже звичних атомних бомб. Г.Маленков зробив висновок про необхідність зниження військового протистояння. Виступаючи у Верховній Раді у серпні 1953 р., він уперше вжив термін "розрядка".
Пряму атаку на Маленкова Хрущов розпочав з січня 1955 р. 24 січня газета "Правда" опублікувала статтю Д.Шепілова "Генеральна лінія партії і вульгаризатори марксизму". В ній піддавалися критиці економісти, які пропагували можливість випереджувальних темпів розвитку легкої промисловості і сільського господарства. Всі розуміли, однак, що стаття завдавала удару безпосередньо по Маленкову. Наступного дня розпочався пленум ЦК КПРС, на якому з адресною критикою "наступника товариша Сталіна товариша Маленкова" виступили його соратники: Хрущов, Молотов, Каганович. На пленумі Маленков уперше був публічно звинувачений у співробітництві з Берією, демонізація якого за півтора року зайшла дуже далеко. Було вказано на те, що партійний апарат уже знав раніше: Маленков організовував "ленінградську справу" і ряд інших політичних процесів післявоєнного періоду. Незабаром після пленуму ЦК КПРС чергова сесія Верховної Ради СРСР звільнила Маленкова від посади голови Ради Міністрів СРСР і призначила на цю посаду людину, яка цілком перебувала під впливом Хрущова - М.Булганіна. Маленков дістав посаду міністра електростанцій.
Отже, за півтора року роль М.Хрущова у "колективному керівництві" істотно зросла. Не втрачаючи часу, він здійснив упереджувальні кроки для нейтралізації політичного впливу інших колег-суперників в президії ЦК КПРС: Молотова і Кагановича. Молотов став об'єктом гострої критики на липневому 1955 р. пленумі ЦК КПРС, після чого змушений був покинути посаду міністра закордонних справ СРСР. Л.Каганович після смерті Сталіна був призначений, поряд з Берією, Молотовим і Булганіним, першим заступником голови Ради Міністрів і відповідав в уряді за планування. Негайно після відставки Маленкова Хрущов домігся призначення на посади перших заступників прем'єр-міністра (замість Берія, Молотова і Булганіна, останній з яких очолив уряд) А.Мікояна, М.Первухіна і М.Сабурова. Два останніх вважалися визнаними фахівцями з планування, внаслідок чого функції Кагановича в уряді стали невизначеними. Невдовзі його призначили на посади, вага яких зовсім не відповідала рангу члена президії ЦК КПРС - спочатку головою державного комітету з питань праці і заробітної плати, а потім - міністра промисловості будівельних матеріалів.
Боротьба за владу між членами президії ЦК КПРС супроводжувалася заходами, що свідчили про відмову "колективного керівництва" від ставки на масовий терор в управлінні країною. Всі претенденти на роль нового вождя поспішали запевнити радянських людей, що не треба більше боятися держави. Щоправда, проявлена в цій справі ініціатива з боку Берія залишилася в народі практично непоміченою. Пропозиція міністра внутрішніх справ звільнити з ГУЛАГу мільйон ув'язнених 27 березня 1953 р. була реалізована указом президії Верховної Ради СРСР "Про амністію". Та на пленумі ЦК КПРС, скликаному у зв'язку з арештом Берії, Хрущов назвав вихід на волю майже 1,2 млн. в'язнів ГУЛАГу "дешевою демагогією". Це не завадило йому приписати собі всі заслуги в ліквідації ГУЛАГу.
Восени 1953 р. були ліквідовані головні інструменти масового терору - військові трибунали МВС і Особливу нараду МВС СРСР. Ці позасудові органи мали право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання та ув'язнення громадян. Влітку 1954 р. було опубліковано указ президії Верховної Ради СРСР, який запроваджував умовно-дострокове звільнення з місць позбавлення волі. Передбачалася можливість звільнення від дальшого відбуття покарання чи заміни його м'якшим покаранням. Такі послаблення могли здійснювати суди за місцем утримання засудженого на основі подання табірної (тюремної) адміністрації. Тоді ж була створена Комісія президії ЦК КПРС з розслідування репресій періоду Великої чистки (1937-1939 рр.).
Навесні 1953 р. було ухвалено нове положення про прокурорський нагляд. У поєднанні з указом Верховної Ради СРСР про умовно-дострокове звільнення воно відіграло велику роль в дальшому розвантаженні ГУЛАГу. Нарешті, на початку 1956 р. були скасовані постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. про порядок ведення справ "щодо підготовки і здійснення терористичних актів", а також постанови від 1 грудня 1934 р. і 14 вересня 1937 р. про зміни в карно-процесуальних кодексах, за якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії. Табірний режим істотно пом'якшився.
Період від березня 1953 р. до кінця 1955 р. можна оцінювати як перший, найменш визначений, етап десталінізації. Тоталітарна система відмовилася від політики масових репресій, але зберігала їх наслідки, у тому числі розвинуту мережу таборів, колоній і тюрем. Процес реабілітації жертв політичних репресій мав вибірковий характер. Держава звільнила більше мільйона в'язнів шляхом амністії. Сотні тисяч в'язнів покинули ГУЛАГ завдяки застосуванню процедури умовно-дострокового звільнення. Але тих, хто звільнявся, не реабілітували. Над ними й далі тяжіли несправедливі звинувачення.