2. Сутність поняття. Хронологічні рамки.
Поняття Голокост на пострадянському просторі з’явилося в кінці 1990-х – на початку 2000-х років. У посібниках О.В. Гісема визначення : “Голокост – планомірне і систематичне знищення нацистами та їх посібниками єврейського населення Європи в роки Другої світової війни”.
У російському факультативному курсі з Голокосту: “Холокост – от Holocaust, что по-гречески значит “всесожжение” – обозначение массовых убийств евреев в 1933 – 1945 годах в Европе”.
Найбільш повно появу і суть поняття Голокост пояснює Гвідо Кнопп. “Теперь уже в немецком языке оно означает убийство евреев Европы. При этом первоначально происходит из греческого языка. Holos – означает “целый”, “kaustos – сгоревший . В сотнях текстов встречается в разных значениях , но чаще всего как “жертвенное животное”, в смысле животного, подвергающегося полному сожжению. В 1933 г. словарь “Oxford English Dictionary” фиксирует многочисленные примеры, где holokaust понимается в переносном смысле как большой лотар, резня, бойня, избиение – прежде всего применительно к войне. Во время Второй мировой войны это слово использовалось современниками уже для обозначения преследований и убийств евреев”.
Таким чином, дійсно, як історичне поняття, що означає цілеспрямовану системну політику масового винищення єврейського народу, поняття Голокост з’явилося в історичному вжитку в кінці ХХ століття. Європейському поняттю Голокост в єврейських історичних джерелах відповідає поняття Шоа – з івриту – лихо.
Можна визначити три варіанти хронології Голокосту: І – 1933 – 1945, ІІ – 1939 – 1945, ІІІ – 1941 – 1945, кожен з яких може бути детально обґрунтований і має право на існування.
3. Голокост – геноцид проти єврейської нації
Не всі жертви нацизму були євреями,
та всі євреї були жертвами нацизму
Елі Візель
Прийшовши до влади у 1933 році, Гітлер відразу вдався до втілення одного з основних постулатів своєї програми згідно “Майн кампф” – знищення євреїв. Для тоталітарної держави загалом є характерним створення образу спільного для всього суспільства ворога. У сталінському СРСР таким був “класовий ворог”, в гітлерівській Німеччині – євреї. Методи, застосовувані тоталітарною державою проти таких ворогів, повинні були ще й створювати атмосферу страху і покори в суспільстві
Наслідки Голокосту були страшенними: 6 мільйонів жертв. О. Гісем визначає, що ця цифра становила 63% європейського і 36% світового єврейства.
П.Джонсон подає точнішу інформацію: “В країнах Європи, які безпосередньо чи опосередковано знаходились під контролем нацистів, проживало близько 8 860 000 євреїв. Підраховано, що з них нацисти знищили 5 933 000, або 67%” [10–566]. Так чи інакше, але цифри свідчать про знищення більшої частини єврейської нації, що стало її трагедією. Це дає можливість трактувати Голокост як геноцид
Означення геноциду подане в Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року “Про попередження злочину геноциду і покарання за нього”. Так, стаття 2 цієї конвенції визначає геноцид “як будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:
• вбивство членів групи;
• заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам групи;
• умисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її;
• заходи, розраховані на недопущення дітонароджування в середовищі групи;
• насильницька передача дітей з однієї групи до іншої ”.
Голокост відповідає ознакам геноциду згідно з першими чотирма пунктами, які тісно зв’язані між собою. Ці ознаки почали виявлятися з початком Другої світової війни.
Голокост був свідомою і цілеспрямованою політикою нацистської Німеччини, спрямованою на масове, поголовне винищення євреїв. Свою мету, – знищення “світового єврейства” Гітлер висловив як завдання війни ще навесні 1939 року і неухильно її дотримувався, неодноразово повертаючись до цієї теми. Це була планомірна, державна політика. Адже, починаючи з плану “Ост”, постійно розроблялися заходи і плани знищення. В рамках нацистської держави створювались інститути, відповідальні за знищення та формувалась ієрархія владних осіб. “Злочинні акції проти єврейського населення планувалися і проводилися за допомогою спеціально створеного апарату”, – відзначає М.С.Алексєєв і характеризує структуру цього апарату. На ту ж мету працювала і нацистська ідеологія, яку формував міністр пропаганди Геббельс, озвучуючи і часом випереджаючи нав’язливі ідеї фюрера. З планомірністю зв’язана і систематизованість політики винищення євреїв, обставлена з властивою німцям педантичністю. Задовго до нападу на СРСР були створені мобільні групи знищення – айнзатцгрупи, розроблялися детальні інструкції і плани їх діяльності. 31 липня 1941 року згідно з рішенням Гітлера, Геринг дає вказівку шефу поліції безпеки і СД Гейдріху провести необхідну підготовку “в організаційному, діловому і матеріальному відношенні стосовно до загального вирішення єврейського питання на територіях Європи, що знаходяться в німецькій сфері впливу”. У цій системі знайшли своє місце пошуки найбільш “практичних і швидких методів винищення”, створення системи концтаборів з їх газовими камерами та крематоріями, введення планових квот кількості знищуваних та чіткий облік виконаного. Чітко виражена ознака “масове вбивство”. Розмови про необхідність винищення євреїв Гітлер вів ще з 1925 року в “Майн кампф”, але обґрунтування планам варвара створила Друга світова війна. Вона дала можливість розв’язати “тотальну війну” проти євреїв в усій Європі. Хоч офіційно вона оголошена з 1943 року, але фактично розпочалася з 1941. Було встановлено загальну кількість євреїв в Європі, що підлягали винищенню – 11 мільйонів чоловік загалом, та конкретно по кожній країні. Злочинне рішення про “остаточне вирішення єврейського питання”, тобто про їх фізичне знищення, було прийняте на спеціальній конференції, у Ванзеї в січні 1942 року. Масові вбивства проводились незалежно від віку, статі, зайнятості, заслуг. Визначальною була лише національна ознака, “чистота крові”. Гітлерівці та їх пособники знищили величезну кількість населення різних націй, передбачалося масове знищення циган, значне винищення слов’янських народів, але на першому місці кривавого мартирологу жертв фашизму стояли євреї. Анатолій Подольський, посилаючись на працю військового прокурора Юліана Шульмейстера “Гітлеризм в історії євреїв”, підкреслює: “Там (і не тільки в цій книжці, а й у численних збірниках документів, що були присвячені Великій Вітчизняній війні) написано про “План Ост”, де, як відомо, було розписано, що саме нацисти збиралися робити зі слов’янами. Але кожний розділ “Плану Ост” починався словами: “… коли ці території будуть очищені від євреїв...”. Євреї не мали сподіватися ні на двокласну освіту, ні навіть бути залишеними в межах 30% (70% слов’ян за цим антилюдським “планом”, слід було знищити). Їх просто не повинно було існувати” [22–18].
Забезпечити масові вбивства в загальноєвропейських масштабах шляхом розстрілів та через машини-душогубки, було неможливо. Тому створюються спеціальні концтабори, завданням яких було пряме знищення євреїв. Постійно йшла робота над посиленням їх ефективності, зрештою, масові вбивства були поставлені на індустріальну основу. “Швидкість, з якою працювали газові камери була жахливою. У Треблінці їх було 10, кожна з них приймала 200 чоловік за один раз. Гесс хвалився, що в Аушвіці кожна камера вміщала 2 000 чоловік… п’ять камер Освенціма могли знищити 60 000 чоловік, жінок і дітей за добу. Гесс стверджував, що протягом літа 1944 року ним було знищено 400 000 тільки угорських євреїв… а всього “в найменшій мірі” 2 500 000 чоловік (євреїв і неєвреїв) було отруєно газом і спалено в Освенцімі, плюс ще півмільйона померло від голоду і хвороб… Протягом 1942, 1943 і 1944 років нацисти щотижня вбивали більше 100 000 чоловік, переважно євреїв” [1–566].
Голокост характеризується і умисним створенням для євреїв таких життєвих умов, які розраховані на повне фізичне знищення нації. Цей злочин реалізований через створення системи гетто та концтаборів. Методами терору в гетто були голод, виснажлива праця, хвороби, які переростали в епідемії, моральний терор. Хто не загинув у гетто, потрапляв у концтабір. У концтаборі, крім застосовуваних у гетто, чинилися фізичні знущання, проводилися страхітливі медичні експерименти і екзекуції, в тому числі і заради розваги. Несумісними з життям і людяністю були і умови переселення, транспортування чи “марші смерті”, як у 1944 – 1945 роках. Закономірними були і заподіяння серйозних тілесних ушкоджень. Багато в’язнів, не витримуючи знущань, божеволіли, закінчували життя самогубством, деградували, втрачаючи людське обличчя. Так, у Берген-Бельзеці за останні 3 місяці його існування спостережено 200 випадків канібалізму, що зустрічалися і в інших [12–297]. Приречені на винищення євреї, зрозуміло, не повинні мати дітей. А тому вагітним жінкам насильно переривали вагітність, не застосовуючи при цьому ніяких засобів знеболення, інших стерилізували, проводили експерименти несумісні з дітонародженням. Немовлят розлучали з матерями і ті помирали або їх знищували. Дітей використовували для донорства та медичних експериментів. Особливо уславився такими дослідами лікар-садист Менгель з Освенціму. Тобто остання, п’ята ознака геноциду проти євреїв полягала не в передачі дітей до іншої групи, а в повному знищенні їх нарівні з дорослими.
Таким чином, Голокост дійсно був Шоа – Катастрофою і, як такий, має всі ознаки яскраво вираженого геноциду. Причинами цієї страшної трагедії євреїв стала відсутність держави у єврейського народу та панування в Європі нацистської тоталітарної держави в умовах розв’язаної нею Другої світової війни.
4. Голокост в Україні
4.1. Трагедія євреїв в Україні
У списки смерті були внесені
всі євреї, яких німці зустріли в Україні
В. Гроссман [42– 2]
Історіографія історії Голокосту в Україні – молода. Вона бере початок від незалежності України. Саме в цей час зусиллями українських та ізраїльських вчених (М. Феллер, В. Москович) в науковий обіг введене саме поняття “українські євреї”. Тому Голокост в Україні можна розглядати як трагедію, геноцид проти українських євреїв. Разом з тим, як зазначає А. Подольський, доля ромів, кримських татар, євреїв – це частина історії України ХХ століття. Ці люди спілкувалися українською, єврейською, російською, татарською мовою і переживали за цю землю. Убиті українські євреї – це трагедія України. Тут доречно навести слова українського історика, професора Ст. Кульчицького: “Коли ми говоримо “український Голокост”, то маємо на увазі передусім трагедію наших співвітчизників – євреїв України в роки Другої світової війни”.
Україна – до війни – за кількістю євреїв, що проживали на її території займала перше місце в Європі і друге в світі (після США) – 2,7 мільйонів чоловік. На всій окупованій території СРСР, яку за планом “Ост” передбачалося перетворити на німецький “лібенсраум” – вільний простір, проживало близько 4 мільйонів євреїв. Зосереджувались вони переважно в містах, що полегшувало роботу нацистських варварів.
Плани щодо територій Східної Європи передбачали, в першу чергу, очищення їх від євреїв. А тому, не зважаючи, що знищення значної кількості євреїв відбувалися в Польщі протягом усього 1940 і весни 1941 року, фаза їх масового знищення, по-спражньому, почалась з вторгненням гітлерівських військ в СРСР 22 червня 1941 року. У Західній Європі єврейське населення було більш асимільованим. Тому нацисти змушені були здійснювати “переселення”. На території України, де їх не зв’язували ніякі умовності, вони діяли з необмеженою жорстокістю насильників, головорізів і вбивць.
Українських євреїв одразу не планувалось нікуди переселяти. Вони, як і на всій окупованій території СРСР, знищувались негайно, одночасно з окупацією. Винищення проводилось двома методами: мобільними групами і стаціонарними центрами, або таборами смерті. Про створення напередодні війни “батальйонів смерті” – айнзатцгруп уже говорилося вище. На території України діяло дві з чотирьох айнзатцгрупи “С” і “Д”. Їх завданням було забезпечення “політичної безпеки” на території воєнних дій та в тилу. Кожна з груп складалася з чотирьох-п’яти айнзатцкоманд або зондеркоманд кількістю від 500 до 1000 чоловік.
Часто айнзатцгрупи діяли разом з армійськими частинами. У масових знищеннях євреїв брали участь і українці – колабораціоністи. Також німці активно провокували антиєврейські прогроми українським населенням. Протягом жовтня – грудня 1941 року айнзатцгрупами “С” і “Д” відповідно були знищені 75 і 55 тисяч євреїв. Схеми знищення українських євреїв були відпрацьовані і схвалені німецьким командуванням, зокрема, одним із вищих чинів СС Кальтенбруннером, у маловідомому містечку Кам’янка Струмилова Львівської області. Тут есесівці створили команду погромників з місцевих антисемітів і з її допомогою 29 червня 1941 року розстріляли 180 євреїв (в тому числі старих і малих). Далі рушили в Мостистку, Немирів, де знищили сотні євреїв.
Антиєврейські погроми в наступні дні охопили весь захід України: Кальтенбруннер дуже гордився Кам’янкою, адже вона стала першим районом на території СРСР повністю очищеним від євреїв. 24 липня були розстріляні євреї Шепетівки, подібні акції були проведені в Бердичеві, Вінниці, Фастові. 11 вересня командування айнзатцгрупи “C” відрапортувало Берліну, що в Кам’янці-Подільському ліквідовано 23 600 євреїв.
У інших містах Наддніпрянської України євреям дали трохи часу, спочатку лише помітивши їх зіркою Давида чи пов’язкою. Так, у Києві, євреї не знали про свою долю ще 10 днів від окупації 19 вересня. Зате трагедія, що розгорнулася тут 29 – 30 вересня 1941 р. на Йом – Кіпур – іудейський судний день, перевершила всі звірства нацистів перших днів війни. Протягом всього лише 36 годин зондеркомандою 4-а і 45 та 304-м поліцейськими батальйонами у Бабиному Яру було розстріляно 33 771 київських євреїв.
Уже в жовтні за зразком київської “гроссакції” були здійснені “спецміроприємства”, результатом яких стало знищення громадян єврейської національності в багатьох містах України.
Найбільші нищення євреїв України протягом жовтня 1941 р.
Дніпропетровськ – 15 000 чол.;
Маріуполь Донецької обл. – 8 000 чол.;
Івано-Франківськ – 7 300 чол.;
Кривий Ріг Дніпропетровської обл.. – 4 500 чол.;
Кременчук Полтавської обл.. – 3 000чол.;
Коломия Івано-Франківської обл.. – 2 850 чол.;
Мелітополь Запорізької обл. – 2 000 чол.;
Делятин Івано-Франківської обл.. – 1 950 чол.;
Житомир – 1 500 чол.;
Погребище Вінницької обл. – 1 400 чол.;
Косово Івано-Франківської обл. – 1 200 чол.;
с. Леніндорф Скадовського району Херсонської обл. – 1 000 чол.

У Харкові всіх євреїв зібрали в бараках на околиці міста як би для переселення, а потім знищили у Дробицькому яру. Тут широко застосовані машини-душогубки. Єврейське населення Житомира нацисти просто вивели за місто, наказали викопати рови на узліссі, убили, а тіла поскидали у рови.
Вся Україна перетворилася в один кривавий Бабин Яр. Педантизм гітлерівців зберіг для історії документальне свідчення їх варварства: з 22 червня до 31 грудня 1941 року могильні рови між Дністром і Дніпром поглинули більше 450 тисяч громадян УРСР єврейської національності. Протягом жовтня – грудня 1941 року в Україні щоденно гинули в середньому 2 493 єврея, тобто 101 чоловік щогодини!!!
Проте знищити всіх євреїв в перші дні окупації не могли фізично. Тому виникла потреба в таборах і гетто. Як зазначають автори праці “Українські невільники Третього рейху”, гетто в Україні суттєво відрізнялися від гетто в Європі: у них не було самоуправління, єврейської поліції, елементів автономії на рівні общини: єврейські общини в СРСР припинили своє існування задовго до війни. Різний зміст гетто євреїв України і Польщі вони пояснюють політикою винищення євреїв окупантами: “В Україні, – повідомляє Борис Забарко у згадуваній книзі “Живими лишилися тільки ми”, – негайно з перших днів окупації, нацисти почали інтенсивний розстріл євреїв. Місце концентрації єврейського населення, поіменоване гетто, по суті, було тимчасовим етапом ув’язнення перед кінцевим їх знищенням, що здійснювалося у швидкому темпі. Тому не було потреби у влади створювати у цих тимчасових таборах органи управління чи ведення справ цього населення”.
У “Довіднику про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941 – 1944)” (Київ, 2000) на території нашої держави зареєстровано 304 гетто. Гетто в Україні в основному були винищені до кінця 1942 року. Як пише А.Г. Круглов, переважна більшість євреїв, що залишились на території України 1942 року не пережили.
На основі гетто виникали концтабори, які для євреїв стали таборами смерті. Найбільші з них Сирецький у Києві, Янівський у Львові, табори у Харкові, Дніпропетровську, Кіровограді. Особливістю таборів в Україні є те, що їх не можна чітко класифікувати як призначені для знищення євреїв. Вони створювалися як такі, але одночасно тут утримували і військовополонених, мирних жителів – українців, росіян. У таборах не було розбудовано такого індустріального конвеєра як у Польщі та Західній Європі. Тут не було газових камер. Їх заміняли машини-душогубки або звичайні розстріли. Не було і потужних крематоріїв, жертв спалювали під відкритим небом як у Сирці (Бабиному Яру) або просто заривали в ровах, балках, ярах.
Українські історики нараховують найбільших 180 концентраційних таборів на території України.
Частина українських євреїв була вивезена на захід, у Польщу, а згодом потрапила до Німеччини. Тут задіяний був метод знищення євреїв під час транспортування.
На південному заході України, в Трансністрії, проводили знищення румунські окупанти, які за своєю жорстокістю в “єврейському питанні” не поступалися гітлерівцям.
Планомірне злісне винищення євреїв на території України протягом окупації привело до загибелі більш як 1 550 000 чоловік. Близько 50 тисяч з них були громадянами Молдавії, Румунії, Угорщини.
Питання Голокосту в Україні піднімає особливості причин його в Україні: чи були такі? Причини Голокосту в Україні ті ж, що загалом характерні для Європи того часу, але є і власне історичні. До них можна віднести загальну, переважну пасивність (індеферентність) українського населення в питанні Голокосту, відсутність будь-якої політичної сили, яка б стала в оборону євреїв. Це прямо вказує на іншу причину – відсутність незалежної української держави, яка, хоч би була й окупована, але її керівництво повинно було захищати своїх громадян.
Навпаки, і це третя причина, – в СРСР і в Україні панував сталінський тоталітарний режим. Його власна політика була тоталітарною, антисемітською і авантюристичною. Багато істориків, розмірковуючи над питанням, чому євреї в Україні не чинили опору “переселенню”, “вивезенню”, чому хоча б не втікали, стверджують вину в цьому сталінського керівництва. Воно було добре поінформоване і про те, що діялось з євреями в Німеччині до війни і про акти терору вже в перші дні війни на території СРСР і України. Але не повідомляло про це населення. Люди не могли повірити, що цивілізовані німці, народ такої великої культури, можуть дійти до такого страхіття. І тому вони покірно прямували і до Бабиного Яру і до розстрільної ями, до ешелону, який віз їх у пекло смерті. Хоча тут ще є причини релігійно-історичного, психологічно-історичного характеру.
Якщо взяти до уваги загальні втрати України внаслідок Другої світової війни – 13,6 (або 14,5) мільйонів осіб, то можна рахувати, що кожний дев’ятий з них був євреєм.. Таким чином, саме в Україні, з її значною кількістю єврейського населення, Голокост набув найбільш одіозних, жорстоких і страхітливих форм. Поглинув дев’яту частину її населення. Носив той самий характер геноциду. Трагедія євреїв України є одночасно трагедією українського народу, а Голокост – великою раною історії України. Серед причин цієї трагедії, крім названих у попередніх розділах для Голокосту в цілому, характерні конкретно для українського Голокосту – відсутність Української держави та панування сталінського тоталітарного режиму.

Знищення євреїв в шести найбільших “фабриках смерті”
Освенцім – більше 2 000 000;
Майданек – 1 380 000;
Треблінка – 800 000;
Бельзец – 600 000;
Хелмно – 340 000;
Собібор – 250 000.

То, что сделали фашисты и их пособники с 1,5 миллионами евреев в Украине и 4,5 миллионами евреев в Германии и Австрии, Франции и Голландии, Польше и Венгрии, Румынии и Югославии, Чехословакии и Бельгии, Норвегии и Дании, Литве и Эстонии, Латвии и Белоруссии, России, названо Катастрофой, равной которой не было в истории человечества. Невозможно преувеличить последствия ее… Был уничтожен демографический и культурный слой, существовавший в Центральной и Восточной Европе около тысячи лет, исчезли с лица земли бесчисленное множество семей и общин, уничтожены наиболее известные центры еврейской культуры и учености, погибла целая общность с особым красочным укладом жизни, процесс количественного и психологического восстановления еврейства до сих пор не завершился. Европейская цивилизация потерпела поражение. Произошла трагедия общечеловеческого плана.
Б. Забарко “В живых оставались только мы”

Кількість знищених осіб єврейської національності на території України за роками (1941 –1945)
1941 р. (друга половина) 518 000
1942 р. 778 000
1943 р. 150 000
1944 р. (друга половина) 110 000

4.2 Регіональний аспект проблеми. Голокост на Полтавщині
Німецький окупаційний режим на Полтавщині був встановлений протягом вересня-жовтня 1941 року. Полтава окупована 18 вересня, Лохвиця 12 вересня. До весни 1942 року Полтавщина входила до прифронтової зони, а потім до рейхскомісаріату “Україна”. З перших днів окупації встановлюється “Новий порядок” з характерною для нього людиноненависницькою ідеологією та вирішенням “єврейського питання”. Як і по всій Україні, Голокост на Полтавщині починається з “ліквідацій” – масових розстрілів єврейського населення. Найновіші дані про злочини фашистів можна дізнатися з підручника “Новітня історія Полтавщини (ІІ половина ХХ століття)”[3]. Звідси, встановлюємо, що за роки окупації у краї загинуло 221 895 мирних громадян. Серед них 22 340 чоловік євреїв, що становило 47% їх довоєнного рівня. Найбільша кількість в Полтаві – 16 тисяч, Кременчуці – 8 тисяч, Лубнах – 4 тисячі.
Протягом жовтня-листопада 1941 року в Полтаві було створено гетто – євреїв виганяли з квартир і зселяли на вул. Ш. Алейхема. А напередодні “масової акції” 23 листопада на вулицях міста з’явилися листівки такого змісту: “Всі жиди з метою переселення повинні 23.ХІ.1941 р. о 8 год. ранку з’явитися в кінець вулиці Пушкарівської, маючи при собі: паспорт і другі документи, цінні речі і гроші; теплу одежу, на три дні харчів. Хто не з’явиться з жидів і буде переховуватись, а також ті, що будуть переховувати, будуть розстріляні ”. Так, 23 листопада 1943 року на окраїні Полтави, в районі Червоних казарм було знищено 8 тисяч полтавських євреїв. Ще 8 тисяч знищено протягом 1941 – 1943 років.
У Кременчуці гетто проіснувало з осені 1941 року до літа 1942 року. Влітку 1942 року протягом кількох днів у Крюкові біля Гострої Могили страчено 8 тисяч євреїв: дорослих розстріляно, а дітей отруєно. У Лубнах євреїв з триденним запасом харчів 15 жовтня зібрано до с. Засулля, замкнуто до хат, а перед обідом почалась екзекуція. Групами роздягнутих людей виводили до траншей і розстрілювали, знищивши таким чином 4 тисячі чоловік. Винищення єврейського населення мало місце в усіх населених пунктах Полтавщини.
Таким чином, Полтавщина не уникнула єврейської трагедії. За роки окупації знищено половину довоєнного рівня євреїв області.

4.3.Голокост у рідному краї
Мимо водокачки, мимо каланчі
Ішли, ішли діти – качачі ключі.
Ішли, ішли діти – під Горошків ліс
І не чутно плачу, і не видно сліз…
М. Петренко [30–3]
В “Энциклопедическом словаре” Брокгауза і Єфрона приводяться дані складу населення міста за 1894 рік: з 11 013 жителів Лохвиці було 4 816 чоловік “іудейського віросповідання” – 43,7%, тобто євреї становили мало не половину міського населення. У 1905 році на 100 жителів Лохвиці припадало 27,6 євреїв (в повіті — 3%), в 1910 році з 1 689 дворів у Лохвиці 406 було єврейських.
Єврейська община грала значну роль в суспільному, економічному та культурному житті міста. Утримувала синагогу та три школи. Уздовж центральних вулиць міста стояли магазини, майстерні, друкарні, аптеки та інші заклади, що належали євреям. Спогади старожилів підтверджують, що центр міста теж заселений був переважно євреями.
Відомий письменник, поет-пісняр Микола Петренко народився в м. Лохвиці. Коли почалася війна, йому було 17 років. Вищевказаного вірша він написав, згадуючи чорний день Шоа у Лохвиці 12 травня 1942 року, коли став свідком як зганяли на розстріл євреїв. Серед них багато знайомих, зокрема, і однокласники – Гіля Калмен, Йося Чорний, їхні сестри: “…той передранок розстрілу нашого містечкового гетто мені повік не забути”. Ці спогади – одне із підтверджень того, що і в Лохвиці лютував Голокост.
Лохвиця окупована 12 вересня 1941 року. Прихід окупантів позначений встановленням “нового порядку”. З допомогою місцевої поліції складаються списки комуністів, активістів, вчителів, проводяться вибіркові арешти. На території початкової філії школи №1 створено табір військовополонених. Починаються розстріли непокірних серед місцевих жителів та полонених. Проводились вони в заплаві р. Суха Лохвиця в центрі міста (тепер Сосновий парк). Про це свідчить випускник школи Бараннік І.Т., 1926 р.н.
Євреям уже з осені 1941 наказано носити білі нарукавні пов’язки, а потому зігнано в два гетто, які розташовувались в колишніх єврейських кварталах. Гетто №1 – вздовж сучасної вул. Тупікова. Гетто №2 – в центрі міста, складалося з двох єврейських кварталів в районі вулиць імені Гоголя та імені Тельмана. Окремі будинки в цих районах існують до цього часу. Сучасники зазначають, що багатьом євреям вдалося евакуюватися, зокрема, працівникам радянських установ. Деякі чоловіки наймалися гнати на схід колгоспну худобу і могли вивести з собою сім’ї. Натомість, у місті з перших днів війни з’явилися євреї-біженці. До гетто звозили євреїв з усього району. Примушували працювати на прибиранні міста. Так, М.Ф. Гресь, 1924 р.н., згадує: “Вони замітають вулицю, а нам соромно проходить. Пам’ятаю, зустріла Грінберга Леоніда, його всі в школі знали як бешкетника і неслухняного”. Любченко Т.Т., 1925р.н.: “Ми із Заславець Мотроною йдемо вулицею, а вони замітають. Носили їм хліб, а поліцаї забороняли…”. Бараннік І.Т. згадує, що, працюючи 16-річним у місцевому колгоспі, він спостерігав як суворої зими 1941 – 1942 рр., коли випало багато снігу, євреїв з гетто вигнали на Сенчанський шлях чистити дорогу. Їх розставили в три ряди з обох боків і вони перекидали сніг один одному. Вартували їх поліцаї. Крім того, він підтвердив, що євреїв виганяли з гетто замітати місто, говорив, що, зустрічаючи своїх однокласників-євреїв у місті, почував себе винним перед ними.
Дуже цінними свідченнями про життя євреїв в гетто є розповіді Діброви (Плис)В.П., 1928 р.н.. Будинок її батьків стояв посеред гетто. Вона розповідає про те, які теплі відносини були у них з євреями, які вони порядні люди, поважно ставилися до її батьків. У гетто було дуже голодно. Тому мама Валентини Пилипівни, так як вони тримали корову, підгодовувала бабусю Рязанську (імені не пригадує), вся сім’я якої евакуювалась. Вранці ставила їй біля тину баночку з молоком, обставляла її камінчиками. Одного разу це побачив німець, вскочив за матір’ю в хату, приставив автомат до обличчя і кричить: “Юд! Юд!”. Діти дуже злякалися. Мати божилася, що вона українка. Німець подивившись на ікони, пішов з хати. Подібний випадок згадує у своїх спогадах і Халецька Т.А.
Діброва В.П. розповідає, що спочатку євреї носили білі пов’язки, згодом на них з’явилась зірка і напис “Юд”. Останній день перед знищенням: поліцаї з вечора 11 травня 1942 року попередили, щоб з хати сім’я не виходила, щоб не відкривали вікна. А євреям повідомили, що будуть вивозити в Америку, щоб зібрали цінні речі. Дуже рано 12 травня до гетто підігнали машини, стали вантажити у них євреїв. Перші від’їздили спокійно, ще вірили, що їх вивозять. А вже наступні, можливо, почули постріли, то вже кричали, тікали, скидали речі і вистрибували з машини. Ще пригадує, що мати у вікно побачила, як німці збивають замок у сараї. Вона вискочила, щоб їх зупинити, почала благати: “Навіщо?”. А ті пояснювали, що тут, мовляв, сховались євреї. Жахлива картина, дуже жаль, – згадує Валентина Пилипівна. Певно, сюди до центру міста зганяли євреїв з інших кутків Лохвиці та з гетто №1. адже у спогадах Батури І.П., 1929 р.н., вказується, що євреї колоною йшли по вулиці Сенчанській (Сталінській), де й зараз вона живе. Багато євреїв, знайомих її батька, привітно махали йому руками. Не сподівалися, що йдуть на смерть.
Про криваві події 12 травня 1942 року дізнаємося із спогадів очевидиці розстрілу євреїв Чернік К.М., 1928 р.н., жительки с. Благодарівка – нині вулиця М. Денисенка, буд.17. Її хата розташована біля підніжжя яру, де гітлерівці і поліцаї здійснювали “масову акцію”. З вечора 11 травня поліцаї наказали селянам, щоб ніхто вранці не виходив з хат, щоб позакривали вікна (таке ж у спогадах іншої жительки села Головко П.Г., 1921 р. н.). А рано вранці сонячного, погожого дня 12 травня жителі села почули шум машин і ґвалт людей. Євреїв вивантажували на галявині при дорозі, що веде на Гаївщину. Наказували тут роздягатися і понад схилом великого яру вели до місця розстрілу. Вздовж останнього шляху стояли поліцаї і гітлерівці. До обіду постріли затихли. Запанувала тиша. Біля дороги німці розпалили багаття. Палили речі забитих людей. Певно, те, що їм було не потрібне. І раптом тишу обірвав велетенський вибух… Ще трохи часу і стихло все. Кривава акція завершилася. Надвечір, коли вороги поїхали, жителі села, і Катерина теж, побігли подивитися, чи немає живих, яким потрібна допомога. Нічого… Все засипано велетенським шаром землі. Її було так багато, що нічого не ворушилося і не текла кров, як згадують і пишуть у статтях багато лохвичан. То вже легенда…
Катерина Мартинівна стверджує, що один чи два чоловіки втікали, один з них врятувався і після війни приходив на могилу, заходив і до Черніків. Але прізвище його жінка не пам’ятає. Проте, мабуть, хтось таки врятувався, тому що серед населення ходили чутки про деякі моменти, останні хвилини життя лохвицьких євреїв. Зокрема, згадують, що Льова Грінберг так допік німцям, що його розстріляли першим. А Клімовіцка Роза, теж випускниця нашої школи, гарна чорнява дівчина, 1925 р.н., коли розстрілювали, кричала: “Сонце сходить, а я повинна помирать”.
Ось так на північно-східній околиці міста Лохвиці в урочищі Лазірки, біля села Благодарівки були розстріляні євреї Лохвицького гетто. Серед